Комунікативна складова педагогічної діяльності є зовнішнім виразом і конкретизацією стилю педагогічної спілкування, що становить внутрішню, суб’єктивну характеристику виконання педагогом його професійної діяльності.

Індивідуальний стиль педагогічного спілкування - відносно-стійка індивідуально-своєрідна система методів, прийомів, способів вирішення педагогічних завдань, до якої свідомо чи стихійно вдається вчитель з метою досягнення оптимальної відповідності своєї індивідуальності реальним цілям, умовам і завданням педагогічного спілкування.

 

Формування індивідуального стилю педагогічного спілкування йде за трьома основними напрямками:

1) Зміна всієї системи спілкування, його функцій і ієрархічної будови. В ході відпрацювання відповідних комунікативних навичок відбувається рух особистості сходами професійної майстерності, розвивається специфічна система способів виконання спілкування.

2) Зміна особистості суб’єкта, що виявляється як у зовнішньому вигляді (моториці, мові, емоційності, формах спілкування), так і в формуванні елементів професійної свідомості (професійної уваги, перцепції, пам’яті, мислення, емоційно-вольової сфери), що в більш широкому плані може розглядатися як становлення професійного світогляду.

3) Зміна відповідних компонентів установки суб’єкта по відношенню до іншого суб’єкта, що проявляється в когнітивної сфері в рівні інформованості про іншому суб’єкті, ступеня усвідомлення його значимості; в емоційній сфері - в інтересі до іншого суб’єкта, в схильності до взаємодії з ним і задоволеності від цього не дивлячись на труднощі; у практичній сфері – в усвідомленні своїх реальних можливостей впливу на об’єкт. В результаті установка суб’єкта впливати на інший суб’єкт замінюється на потребу у взаємодії, що дозволяє говорити про становлення комунікативної культури.

 

Основою індивідуального стилю педагогічного спілкування є індивідуальні відмінності вчителів в комунікативній сфері (особливості психічних процесів, станів і властивостей, що опосередковують комунікативну складову діяльності вчителя та які відрізняють комунікативну поведінку вчителів один від одного).

Кожен учитель у сфері професійних комунікацій неповторний та своєрідний. Педагоги розрізняються по внутрішньому механізму пристосування до вимог комунікативної ситуації. При цьому індивідуальні особливості їх комунікативних дій можуть забезпечувати рівноцінну по ефективності педагогічну і комунікативну діяльність.

Але неповторна комунікативна своєрідність кожного вчителя не виключає у нього певних типових рис комунікативних проявів, загальних для деякої групи педагогів.

Як в зарубіжній науці (К. Едварс і ін.), так і у вітчизняній (Н. Березовін, В. Кан-Калик, Я. Коломінскій, А. Маркова та ін.) робилися неодноразові спроби створення типологій стилів спілкування.

Так, К. Едварс, розглядаючи домінуючі особистісні мотиваційні установки в спілкуванні, виділив три стилі взаємодії:

- кооперативний стиль, для якого характерна сприйнятливість індивіда до потреб інших людей, розуміння цих потреб, прагнення вирішувати соціальні ситуації, зокрема, конфлікти, шляхом своєрідного самопожертви;

- інструментальний стиль, для якого характерно виражене прагнення вирішувати соціальні ситуації шляхом їх «структураціі» з опорою на соціальний престиж, схожість інтересів, спільність поглядів, а також володіння і широке використання традиційних форм та засобів спілкування і взаємодії;

- аналітичний стиль, в якому має місце тенденція оперувати людьми та ситуаціями на основі розуміння й аналізу ситуаційних та міжособистісних факторів, через розтин детермінант діяльності, інших, ніж існуючі або загальноприйняті.

Я. .Коломінскій і Н. Березовін у структурі педагогічного спілкування вчителя розглядають стиль відносин (типове для даного вчителя внутрішнє емоційно-оцінне відображення дитячого колективу) та стиль керівництва (домінуючі способи впливу на колектив). Очевидно, що в даній концепції стиль відносини стосується, в основному, внутрішнього, мотиваційного аспекту впливу на учнів, а стиль керівництва характеризує безпосереднє спілкування вчителя з молоддю.

 

 

Дослідники виділяють три основні стилі відносини вчителя до учнів:

- стійко-позитивний, що характеризується стабільним емоційно-позитивним ставленням до дітей, допомогою при ускладненнях, ділової реакцією на недоліки в навчальній роботі і поведінці учнів;

- пасивно-позитивний, що характеризується нечітко вираженою емоційно-позитивної установкою у ставленні до дітей, сухістю звернення і офіційним тоном вчителя;

- нестійкий, що характеризується ситуативністю відносин при загальній емоційно-позитивної установці, підпорядкованістю дій вчителя своїм настроєм.

Правда, автори вважають, що зустрічаються вчителі із ситуативно-негативним і стійко-негативним стилем ставлення до дітей.

Інший підхід до виділення типології стилів педагогічного спілкування - в працях В. Кан-Каліка. В основу типології їм були закладені індивідуально-типологічні особливості особистості вчителя в комунікативній сфері професійної діяльності.

В. Кан-Калик під стилем професійного спілкування розумів «індивідуально-типологічні особливості соціально-психологічної взаємодії педагога і учнів».

Вченим були встановлені наступні стилі педагогічного спілкування:

- спілкування на основі захопленості спільною творчою діяльністю;

- спілкування на основі дружнього ставлення;

- спілкування-дистанція;

- спілкування-залякування;

- спілкування-загравання.

Загальноприйнятою на сьогоднішній день можна вважати типологію, що включає в себе демократичний, авторитарний і ліберальний стилі спілкування вчителя з учнями.