Комунікація – це складний, багатофакторний і багатофункціональний процес, який є не тільки незалежною сферою людської життєдіяльності, а й пронизає прямо або опосередковано всі інші сфери. Важливість категорії спілкування визначається тим, що вона дозволяє розкрити соціальну сутність людини, детермінацію внутрішнього світу людини і її особистості, а також зрозуміти розвиток психіки як процесу, який відбувається шляхом віднесення соціально-історичного досвіду людства в контексті спілкування з іншими людьми, живими носіями цього досвіду.

Комунікативна культура – це ширше поняття, частиною якого є комунікація. Комунікація може бути як двосторонньою, так і односторонньою. Спілкування – це взаємний обмін повідомленнями, внутрішній психічний контент, тобто завжди двосторонній процес. Комунікація відбувається як за своєю природою, так і в суспільстві, можливе між анімованими і неживими істотами. Спілкування можливе тільки між живими істотами.

 

 

Комунікативна культура виконує найрізноманітніші життєві функції:

-        повідомлення або обмін інформацією, думками, почуттями через мову, знаки і символи;

-        передача соціальних, культурних та моральних цінностей для тих, хто вступає в контакт і взаємодію;

-        вплив на свідомість і поведінку людей;

-        передумова і супровід діяльності;

-        спосіб взаємодії;

-        фактор поведінки;

-        форма самопізнання особистості;

-        процес пізнавання себе в іншому та іншого в собі;

-        умова регламентації міжособистісних відносин тощо.

 

Виділяють наступні види спілкування:

-        соціально орієнтована комунікація;

-        групова комунікація;

-        особисто-орієнтоване спілкування.

 

Для кожного учасника взаємодії мотивом спілкування є інша людина, його партнер по спілкуванню. Мотивами спілкування є випередження потреб людини, а потреба в нових враженнях породжує когнітивні мотиви; необхідність активного функціонування - бізнес-мотиви для спілкування; необхідність визнання та підтримки є особистою мотивацією для спілкування.

Засоби комунікації – це вид діяльності, за допомогою якого кожен учасник будує свої соціальні дії та сприяє взаємодії з іншою особою. Існує три основні категорії спілкування: виразно-мімічні (посмішка, погляд, міміка, виразні рухи рук і тіла, виразні вокалізації); фактичні -дії (локомоторні та предметні рухи, а також пози, що використовуються в об’єктах зв’язку); засоби мовлення (заяви, питання, відповіді, сигнали).

 

Комунікативна культура  завжди тісно пов’язана із діяльністю і сама по собі може розглядатися як конкретна діяльність. Термін «комунікаційна діяльність» є синонімом «спілкування». Ефективність комунікаційної діяльності забезпечується набором індивідуальних комунікативних особливостей людини. Ці комунікаційні особливості визначаються вітчизняними вченими як «комунікаційні якості», «комунікативні здібності», «комунікативна компетентність», «комунікативний потенціал», «комунікативна культура».

Комунікаційною складовою педагогічної діяльності є зовнішнє вираження та конкретика стилю педагогічної комунікації, що є внутрішньою, суб’єктивною характеристикою виконання вчителем своєї професійної діяльності.

Комунікативна культура – явище набагато ширше, ніж правильність мовлення, в основі якої лежить дотримання мовної норми, як складової на фонетичному, лексичному, словотворчому, граматичному рівнях. Велике значення для удосконалення комунікативної культури педагогів має комунікативна доцільність спілкування. Для працівника освіти недостатньо правильно говорити та писати, треба ще вміти вживати слова та вирази відповідно до комунікативної ситуації, дотримуючись точності, логічності, доречності, багатства та різноманітності мовлення

 

Індивідуальний стиль педагогічного спілкування – відносно стабільна індивідуально-своєрідна система методів, методик, шляхів вирішення педагогічних задач, до якої вчителі свідомо або спонтанно вдаються з метою досягнення оптимальної відповідності своєї індивідуальності реальним цілям, умовам і завданням педагогічної комунікації. Культура професійної діяльності, поведінки й мови, зразковий зовнішній вигляд – тільки таким має бути представник освіти

В свою чергу, ми розглядаємо комунікативну культуру педагога як властивість особистості, яка проявляється в потребі взаємодіяти з іншими суб’єктами, цілісності та індивідуальності, творчому потенціалі керівника, в його здатності підтримувати доброзичливе відношення до оточуючих суб’єктів.

Рівень комунікативної культури педагога знаходиться у залежності від рівня його загального розвитку, світогляду, наявності різнобічних знань, сформованості певних моральних принципів.

У структурі комунікативної культури педагога доцільно виділити наступні структурні блоки: мотиваційні, пізнавальні, активні. Розвиток комунікативної культури – це процес, що складається з чотирьох взаємопов’язаних етапів: мотивації, самовизначення, самореалізація, рефлексія.

 

Конфлікт у педагогічній діяльності часто проявляється як бажання педагога відстоювати свою позицію і як протест учня проти несправедливого покарання, неправильного поводження з його діяльністю, дій. Серед потенційно схильних до конфлікту педагогічних ситуацій: конфлікти діяльності, конфлікти поведінки (дії), конфлікти відносин. Є багато різних способів вирішення конфліктів, таких як бути ніжним по відношенню до партнера, використовуючи гумор, компроміс і арбітраж.

Досвід педагогічної комунікації доводить необхідність зміни поточної соціальної ситуації розвитку освіти, що негативно впливає на розвиток здібностей особистості. Однією з умов, що сприяють ефективному розвитку особистості учнів, є позиція педагога, який організовує їх міжособистісну комунікацію. Така позиція виражається в стилі педагогічної комунікації та його комунікативній культурі. Тому вміння організовувати взаємодію з молоддю, спілкуватися з ними, управляти своїми стосунками справедливо вважаються найважливішими якостями особистості педагога, визначаючи рівень його компетентності і культури.